Про "совкові" транспортні пільги
Кажуть, що бджоли не можуть виступати проти меду… Але я, як особа із інвалідністю (хронічна ниркова недостатність в термінальній стадії, лікування програмним гемодіалізом), яка має право на цілу низку пільг, рішуче виступаю проти всіх совкових і постсовкових пільг, які наплодила комуно-соціалістична більшість у 1990-х роках.
Розкажу кілька історій про пацієнтів, які разом зі мною лікувалися і лікуються у відділення хронічного гемодіалізу.
1. Віталій Г. відвідує сеанси гемодіалізу із своєю рідною сестрою. Окрім проблем із нирками (патологія нирок вже в стадії термінальної ниркової недостатності була діагностована випадково) Віталій має вади психічного розвитку із дитинства. Крім того він сліпий. Проживає Віталій в одному із населених пунктів, що тепер належить до Львівської міської об’єднаної територіальної громади. Разом із сестрою тричі на тиждень Віталій їде до Львова до Львівська Обласна Клінічна Лікарня на таксі. І також на таксі вони повертаються в рідне село. За своїм станом здоров’я скористатися розпіареним громадським транспортом Віталій не може. Послуг «соціального таксі» у Львівській МТГ немає. Від слова зовсім. Відповідно, на транспортування Віталія Г в ЛОКЛ на сеанси гемодіалізу йде кругленька сума, яка співмірна із його пенсією по інвалідністю, але що робити, якщо без гемодіалізу Віталій просто помре. Ясна ніч, що ніхто цих витрат ні Віталію, ні його сестрі не відшкодовує…
2. Аналогічна ситуація і у Мар’яна М., який ходить на сеанси гемодіалізу із своєю мамою. Вони теж користуються таксі.
3. Степан К. – інвалід із дитинства, пересувається у колісному кріслі (візку) через вади розвитку опорно-рухового апарату. Згодом додалося іще й хронічне захворювання нирок. Степан К. проживає в одному із районів Львівської області, найближчий гемодіаліз – у Львові. Двічі на тиждень батьки Степана возять його на процедури власним авто. Ясна річ, витрати на паливо батькам Степана держава не відшкодовує…
4. Аналогічна історія була із мешканкою Львова Галиною Б., яка нажаль вже померла – через травму хребта вона пересувалася в інвалідному візку, відповідно не могла користуватися «зручним і доступним» громадським транспортом (до Львівської обласної клінічної лікарні він, до речі, впритул не під’їздить). Відповідно чоловік або син Галини возив її на сеанси гемодіалізу власним авто. Ясна річ, жодного відшкодування по паливу він не отримував.
Коли Президентом України став Петро Порошенко, який починав, як бізнесмен, а Прем’єр-міністром України став Арсеній Яценюк, якого я вважав «ринковиком», я сподівався, що система пільг і привілеїв совкового зразка буде демонтована. Замість «зрівнялівки» будуть запроваджені адресні допомоги і дотації, змінено систему поділу осіб із інвалідністю на три групи на більш диференційовану, яка точніше відображала б стан здоров’я та рівень втрати працездатності. Та де там… На жаль, все залишилося по старому.
Надія на зміни у мене виникла, коли Прем’єр-міністр України Volodymyr Groysman заговорив про монетизацію пільг на транспорті, коли особи, що мають право на пільги отримували б кошти НА РУКИ. І вони не зникали б у «поповненні статутного капіталу», «фінансовій допомозі» та ін. для абсолютно неефективних комунальних транспортних підприємств…
Але де там! Монетизацію зробили «добровільною»… Відповідно, зрівнялівка залишилася. І ті особи із інвалідністю, які із тих чи інших причин не можуть користуватися громадським транспортом (наприклад, через те, що їхньою вулицею громадський транспорт не курсує від слова зовсім, як на приклад, вул. Старознесенська у Львові, чи до зупинки громадського транспорту кілька кілометрів та іще й по горбистій місцевості) отримали … ДУЛЮ!
Чому у Львівській міській об’єднаній територіальній громаді немає безкоштовної послуги «соціальне таксі» і, відповідно, разові випадки транспортування осіб із інвалідністю до лікувально-реабілітаційних центрів лягають на екстренну медичну допомогу (яка в обласному підпорядкуванні), я тут не буду розбирати.
Як на мене, ситуація із транспортними пільгами має бути врегульована саме на державному рівні. Саме через монетизацію і адресну матеріальну допомогу в залежності від мобільності особи із інвалідністю та обсягом життєвоважливих лікувальних та реабілітаційних процедур протягом певного періоду часу.
Я не можу навести точних чисел, скільки саме коштів Львівська МТГ витратила на відшкодування перевізникам витрат на безкоштовне перевезення пільговиків (напевне пані Наталія Шелестак може про це довідатися.
Зате, за матеріалами офіційного сайту, може навести дані, які збитки протягом 2018 – 2021 рр. нанесло лише одне Львівське комунальне АТП № 1 (пруф-лінк: https://atp1.lviv.ua/zvity/ ). Отож, 2018 рік – 78,641 млн. грн.; 2019 рік – 190,645 млн. грн.; 2020 рік – 206,612 млн. грн.; 2021 рік – 153,923 млн. грн. Тобто за 4 роки діяльності – 629,821 млн. грн.
А тепер, для порівняння. Національна служба здоров’я України торік виплачувала лікарням за кожну операцію із трансплантації нирки суму біля 800 тис. грн. (пруф-лінк: https://portal.lviv.ua/.../u-moz-rozpovily-onovleni... ). Відповідно, за суму збитків ЛК АТП № 1, які підприємство нанесло протягом 4 років, можна було зробити 787 (!) операцій із трансплантації нирки (за розцінками НСЗУ), а це значно більше, а ніж є мешканців Львівської МТГ, які перебувають на гемодіалізі!
Чи має право постсовкова система пільг право на життя в сучасній Україні? Ясна річ, що ні. Все це потрібно ламати і замінювати системою адресної допомоги тим, хто дійсно її найбільше потребує. Система цих адресних допомог має бути прозорою та повністю диджіталізованою і не потребувати від потребуючих візитів до державних органів та соціальних служб.
