110 років після Ютланду: як найдорожчі іграшки імперій зійшлися в морі, щоб нічого не змінити

Стратегічний глухий кут у Північному морі

Напередодні та під час Першої світової війни стратегічна ситуація в Північному морі нагадувала гру в хованки, де обидва гравці були розміром зі слона, але один значно більше. Британський Королівський флот, керуючись багатовіковою звичкою володіти всіма калюжами на планеті, просто перекрив Німеччині виходи в океан.

Німецький Флот відкритого моря, на який кайзер Вільгельм II витратив бюджет невеликої галактики, виявився замкненим на власних базах. Німецькі адмірали розуміли: йти у відкритий бій з британцями — це самогубство. Але сидіти в портах, поки країна задихається від економічної блокади, було якось некомфортно для імперського его.

Тож німці розробили «геніальний» план: виманити шматочок британського флоту і колективно його побити, поки не припливла решта. Це був ще довоєнний стратегічний план адмірала Тірпіца, відомий як «теорія ризику»: німецький флот був від початку слабший за британський, але при цьому надто сильний, щоб британці не ризикували втратити панування на морях через можливі втрати у бою з німцями.

Давид проти Голіафа (якби Голіаф привів друзів)

Перед Ютландським боєм співвідношення сил було таким, що німецькому командувачу, адміралу Райнгарду Шеєру, варто було б узяти лікарняний. Британський Гранд-Фліт під командуванням Джона Джелліко виставив 28 лінкорів-дредноутів та 9 лінійних крейсерів. Шеєр вивів у море 16 дредноутів (плюс 6 безнадійно застарілих додредноутів, які взяли, мабуть, для масовки) та 5 лінійних крейсерів. Британці переважали німців у всьому: тоннажі, кількості стволів, калібрі та швидкості. Англійці мали 272 гармати калібру від 305 до 381 мм, німці – 200 гармат калібром 280 і 305 мм, при чому за вагою бортового залпу англійський флот у 2,5 рази переважав німецький – 150,76 тонн проти 60,88 тонн.

Єдине, чого не врахував Шеєр, — це те, що британська розвідка читала німецькі радіограми як ранкову газету, тож на його «засідку» виїхав увесь британський флот у повному складі. А все через те, що у 1914 році під час катастрофи німецького крейсера «Магдебург» у Балтійському морі, біля борту якого російські водолази знайшли шифрувальні книги.

А на що «купився» перед цим Джелліко — він перед боєм розділив сили, передислокувавши лінійні крейсери та ескадру найшвидших лінкорів типу «Куїн Елізабет» із головної бази Скапа-Флоу південніше, у Розайт (затока Ферт-оф-Форт) для більш швидкого реагування на рейди німців у Північному морі.

Фаза перша: «Біг на Південь» і вибухонебезпечна гордість Британії

Бій розпочався по обіді 31 травня зустріччю авангардів. Німецькі лінійні крейсери під командуванням Франца фон Хіппера зіткнулися з аналогічною ескадрою Девіда Бітті: 5 лінійних крейсерів проти 6, за якими йшла 5-та ескадра лінкорів Гранд-Фліту під командуванням адмірала Еван-Томаса. Почався так званий «Біг на Південь» — Хіппер відступав, заманюючи Бітті під гармати основних сил Шеєра.

Саме тут з'ясувалося, що британські лінійні крейсери були швидкими, чудово озброєними, але зробленими, вочевидь, із сірників та пороху - «яєчні шкаралупки, озброєні молотками». Через фатальну економію на броні та відсутність протипожежних заслінок у погребах боєприпасів, німецькі снаряди ефектно перетворили на майже атомні гриби два британські гіганти — «Куїн Мері» та «Індефатігейбл».

Обидва кораблі просто випарувалися за лічені секунди разом із екіпажами. Спостерігаючи за цим феєрверком, адмірал Бітті видав фразу, яка стала еталоном британського спокою: «Здається, сьогодні з нашими клятими кораблями щось не так».

Фаза друга: «Біг на Північ» і британські термінатори 

Коли Бітті раптом побачив на горизонті весь німецький флот, він зрозумів, що план Хіппера спрацював, і різко розвернувся на 180 градусів, розпочавши «Біг на Північ» — тепер уже заманюючи головні сили німців на Гранд-Фліт.

Відступ Бітті прикривала 5-та ескадра лінкорів Г'ю Еван-Томаса. Це були чотири новітні наддредноути типу «Куїн Елізабет» — броньовані монстри з 381-мм гарматами. Німці накинулися на них усім флотом, сподіваючись легко розтерзати. Але «Лізи» виявилися напрочуд впертими: вони прийняли на себе град снарядів, отримали серйозні пошкодження, але не лише відмовилися тонути, а й методично розносили німецький авангард вогнем у відповідь. І тут спрацювало прокляття Кайзера Вільгельма, який вважав, що для Північного моря гармати калібром більше 305-мм непотрібні — в умовах постійних туманів і обмеженої видимості цього буде достатньо. Але фактично німцям, які зосередили по 4 британським лінкорам вогонь від 8 до 12 своїх лінкорів та лінійних крейсерів просто не вистачило вогневої потужності.

Та при цьому німці змогли знищити лінійний крейсер «Інвінсібл» — найперший корабель цього класу, який мав дуже слабкий броневий захист. Він вибухнув так само яскраво, корпус розломився навпіл, потім обидві половини вперлися в дно таким чином, що над поверхнею води певний час стирчали ніс і корма.

Німці так захопилися спробами добити цю ескадру, що не помітили, як заїхали прямісінько в пащу британських головних сил.

Фаза третя: Як зробити 180 градусів і не втратити обличчя (двічі)

Коли вечірній туман розвіявся, адмірал Шеєр з жахом усвідомив, що перед ним не купка побитих крейсерів, а нескінченна стіна з 24 британських дредноутів. Джелліко ідеально виконав класичний маневр «охоплення голови» (кросинг Т), зосередивши вогонь усього флоту на передових німецьких кораблях.

Зрозумівши, що пахне смаженим, Шеєр виконав геніальний маневр Gefechtskehrtwendung — екстрений розворот усього флоту на 180 градусів. Німці зникли в диму. Проте за пів години, мабуть, через надлишок тевтонської мужності або втрату орієнтації, Шеєр розвернувся знову і влетів прямісінько в центр британського ордеру, отримавши ще густіший град снарядів. Горді британські моряки так розвернутися і втекти не могли, бо маневр одночасного повороту десятків лінкорів був для них заскладний.

Зрозумівши свою помилку, він розвернувся вдруге, кинувши свої пошматовані лінійні крейсери в суїцидальну «атаку мерців», аби лише прикрити втечу основних сил. І що дивно, німецькі лінійні крейсери в цій атаці вціліли, хоча і прийняли на себе буквально весь вогонь Гранд-Фліту.

Нічна барна бійка

З настанням ночі битва перетворилася на хаотичну тисняву в темряві. Британський командувач Джелліко, боячись німецьких торпед, вирішив не ризикувати дредноутами і пішов на південь, сподіваючись перехопити Шеєра вранці. Тим часом німецький флот, буквально продираючись крізь британські легкі сили в ар'єргарді (таранячи своїх і чужих), зумів прослизнути повз сплячого велетня і втекти на свої заміновані бази. 

У цій нічній бійці отримав торпеду і вибухнув старий німецький броненосець «Поммерн». Також вночі пішов на дно від пошкоджень у бою лінійний крейсер «Лютцов», а ще один лінійний крейсер «Зейдліц» у напівзатопленому стані ледве доплентався: якби його не посадили на мілину перед портом, то він теж пішов би на дно.

Підсумки: Хто переможець, якщо всі незадоволені?

За підсумками ночі обидві сторони почали підраховувати збитки і гучно оголошувати про свою перемогу. Британці втратили більше кораблів (14 проти 11) і майже втричі більше людей (понад 6000 проти 2500). Британський флот втратив три лінійних крейсери, три застарілих броненосних крейсери, 8 есмінців. Втрати німецького флоту – 1 лінійний крейсер, 1 броненосець, 4 легких крейсери, 5 есмінців.

Німецькі артилеристи дійсно продемонстрували вищу влучність: їхній відсоток влучань склав близько 3,39% проти 2,76% у британців. Німеччина радісно оголосила про свою тактичну перемогу: Давид побив Голіафа і зміг утекти! І це, таки, правда, оскільки з цієї точки зору ситуація виглядала саме так.

Проте стратегічна перемога була абсолютною і беззаперечною для Британії. Голіаф отримав кілька синців, але залишився стояти на вході. Флот відкритого моря повернувся в порти і до самого кінця війни (за винятком кількох боязких вилазок) працював виключно дуже дорогим береговим гарнізоном.

Наслідки: Від Ютланду до Вашингтону

Ютланд мав два глобальні наслідки.

По-перше, стратегічна блокада Німеччини збереглася. Німці зрозуміли, що у відкритому морі їм нічого не світить, і остаточно перейшли до необмеженої підводної війни, що в підсумку втягнуло у війну США і гарантувало Рейху поразку.

По-друге, військово-морські конструктори всього світу, подивившись на те, як гарно вибухають кораблі від навісного вогню, вхопилися за голови. Почалася ера проєктування «постютландських» лінкорів: з товстою горизонтальною бронею палуб, захищеними погребами та ще більшими гарматами. До того ж — швидкісних, наприклад японський лінкор «Нагато» мав швидкість понад 26 вузлів, а британський «Худ» легко перевищував 30 вузлів. Але через надвисоку вартість нових кораблів до нової гонки долучилися лише три держави: Велика Британія, США і Японія.

Цей новий оберт гонки озброєнь обіцяв бути настільки абсурдно дорогим, що вже за кілька років після війни провідні морські держави змушені були сісти за стіл переговорів. Усе завершилося підписанням Вашингтонського морського договору 1922 року, який на десятиліття зупинив будівництво цих гігантських, красивих і, як показав Ютланд, надзвичайно вразливих сталевих іграшок. Він став першим в історії договором, який обмежив стратегічне озброєння свого часу: бо тоді саме за кількістю та характеристиками лінкорів вимірювалося місце тої чи іншої держави у світовому рейтингу – як зараз це вимірюється за кількістю ядерних боєголовок.